«Ці добрі люди й гадки не мають, скільки праці й часу треба витратити, щоб навчитися читати. У мене на це пішло 80 років, і все ще не вважаю, що повністю досяг мети», — сказав колись великий Гете, і цілком мав рацію, адже знання літер ще не передбачає вміння швидко й глибоко читати.
Усе приходить із досвідом. Здається, чим більше літератури ми поглинаємо, тим швидше формується наша «читабельність», зростає швидкість засвоювання інформації, активізуються розумові процеси тощо. Ще років десять тому ми вірили, що так воно і є, однак сьогодні ця концепція розвитку механізмів читання безнадійно застаріла.
Якщо на початку 90-х керівники всесоюзного проекту «Техніка швидкого читання» О.Андрєєв і Л.Хромов радили щодня читати, як мінімум, дві газети, один науково-технічний журнал і 50—100 сторінок будь-якої книжки, то сьогодні нам, хто живе серед пульсуючого інформаційного потоку, протягом дня слід було б «поглинати» близько чотирьох газет, два науково-технічних журнали і, відповідно, 100—200 книжкових сторінок. Але як зробити це при хронічному браку часу? Як глибоко і повно засвоїти необхідний обсяг інформації, не затративши на неї ані зайвого часу, ані сил?
Фахівці кажуть, що допомогти в цьому може тільки швидкочитання — методика, яка впливає на тонкі механізми людського мозку і дозволяє при мінімальних витратах часу отримати максимально позитивний результат. Більшість необізнаних із системою гадають, що вся її автентичність зосереджена навколо банального «швидше прочитати». Але швидкочитання не має нічого спільного з поверховим сприйняттям інформації.
На першому етапі навчання користувач системи повинен навчитися ставити перед собою цілі читання. І це не порожні слова. Адже ще знаменитий Франс казав: щоб «...перетравити знання, треба поглинати їх із апетитом». Людина повинна відвикнути від звички «заковтувати» другий абзац із тим, щоб відразу забути про перший. Крім того, наше оперативне поле зору недостатньо розширене (якщо ми дивимося на першу букву першого слова, то наступне слово, як правило, бачимо лише «фоново»), а це ще один бар'єр на шляху розвитку швидкого читання. Для порівняння можу сказати, що користувач методики, лише побіжно подивившись на будь-яку книжкову сторінку, може відразу її переказати. Або, що ще дивовижніше, всього за кілька годин він здатний освоїти 400-сторінкове видання з тим, щоб того ж дня прочитати по ньому лекцію. Неймовірно? Аж ніяк. Як бачите, сучасні методики навчання межують із фантастикою жульвернівських книжок. Знаючи механізми читання й уміючи ними керувати, будь-яка людина з будь-яким IQ може досягти таких результатів.
Фахівці визначають поняття швидкочитання по-різному. Ще кілька десятків років тому всі користувалися розмитим висловом «швидке читання», але нині, у ритміці XXI століття, навіть рідне й одомашнене «швидкочитання» майже застаріло. Чому? Частина професіоналів, які працюють у цій галузі, вважає його занадто вузьким і обмеженим. «Особисто мені слово «швидкочитання» неприємне. Я б замінила його «швидкомисленням». Ми ж навчаємо не швидкості читання. Ми формуємо новий спосіб сприйняття, що дозволить людині йти в ногу з часом», — каже Ірина Жабська, спеціаліст вищої категорії і керівник Центру інтенсивного сприйняття інформації при Українській військово-медичній академії. У цей центр приходять люди різного віку і професій, але всі вони цінують час і розуміють актуальність знаменитого «хто володіє інформацією, той керує світом». Серед користувачів дуже багато школярів і студентів, яким катастрофічно бракує часу, бо обсяг викладання сьогоднішніх дисциплін значно перевищує можливості їх повноцінного засвоєння.
Комусь швидкочитання подобається, а хтось ставиться до нього з підозрою. Коли я запитала керівника центру, хто найзатятіший противник викладання методики, вона без вагань відповіла, що практично будь-який учитель будь-якої школи. І це катастрофа, бо ми не можемо йти в ногу з часом, якщо не знаємо, які у цього часу швидкість і крок. Технології шкільної освіти продовжують традиції 70—80-х, що критикували поняття «швидкочитання» або, в кращому разі, дивилися на нього з посмішкою. Так, один із авторитетних журналів того часу писав: «Напевно, швидкочитання викличе революцію й в інших сферах мистецтва. Справді, навіщо витрачати 45 хвилин на виконання Сьомої симфонії Бетховена, якщо, володіючи технікою швидкості гри, навіть посередній оркестр упорається з цим завданням за одну хвилину?»
Цілі швидкочитання завжди були шляхетні. Психологи, лінгвісти, фізіологи, педагоги й інші вчені, не один рік розробляючи методику, прагнули змінити людське мислення і стерти уже віджилі механізми читання, що вичерпали себе щонайменше років 20 тому. Усі, напевно, пам'ятають, як учитель, щиро прагнучи нам допомогти, радив «водити пальчиком по рядках» або закривати наступне речення лінійкою, щоб ми повністю могли сконцентруватися на вузькій смузі чорних літер, не відволікаючись на наступний текст. На жаль, така «допомога» завжди була прямо протилежна справжньому «швидкомисленню». Ситуацію можна було б виправити сьогодні, але наш горезвісний консерватизм в освітніх технологіях не дає можливості поекспериментувати з методикою в державному масштабі. Сучасне українське навчання швидкого читання — це курси та малі школи, що конкурують між собою. Єдиного структурованого центру немає, а це означає, що нерідко користувачі системи змушені кочувати з однієї школи в іншу, покладаючись у своєму виборі лише на інтуїцію або силу реклами, оскільки рівень ефективності окремо узятих місць навчання «нового мислення» помітно пасує перед їх вартістю.
У Центрі інтенсивного сприйняття інформації працюють навіть із малюками. Звісно, робота такого роду досить специфічна, оскільки вміння читати у дітей дошкільного віку має виникнути тільки як результат навчання. Але від того, яким буде цей результат, залежить дуже багато. Передусім — успішність у школі, де навантаження збільшується з кожним роком і дітям дедалі частіше пропонують факультативні заняття. Потім — інститут чи університет, кар'єрне зростання... Цей список можна продовжувати нескінченно, проте важливіше зрозуміти, що проблема справді існує й одним із варіантів її вирішення для майбутнього може бути швидкочитання.
З чого ж почати заняття з малюком, і як сформувати у нього правильне вміння і потребу читати? Психолог Ірина Жабська розробила для 3—4-річних дітей спеціальну розвиваючу програму, в основі якої лежить захоплюючий ігровий процес. Так, діти не тільки можуть почути дзижчання бджоли, а й побачити його в буквах, причому графічні символи постійно змінюють форму, розміри, кольори, місце розташування тощо — щоб дитина змогла розрізняти їх. Крім того, малюки вчаться впізнавати односкладові слова й аналізують правильність відповіді одне одного.
Спеціалісти центру вчать підростаюче покоління згадувати компоненти і складові заняття, оскільки «вміння згадувати важливіше за звичку запам'ятовувати, так само, як звичка сформулювати загадку важливіша за її відгадку, — вважає автор програми. — Практика свідчить, що при навчанні читання й письма такі діти вже у першому класі значно краще опановують шкільну програму».
...Швидкочитання з кожним роком стає дедалі популярнішим. Книжкові прилавки дедалі більше поповнюють методологічні посібники, підручники, рекомендації, самовчителі й інша література з цього питання. Росія вже давно випускає диски, побудовані на принципі «інформована людина — людина, котра швидко читає». А близько ста її шкіл увели технологію швидкочитання в навчальний процес. І це правильно, бо, на мій погляд, не можна іти в ногу з часом, ігноруючи швидкість цього самого часу.
«Ці добрі люди й гадки не мають, скільки праці й часу треба витратити, щоб навчитися читати. У мене на це пішло 80 років, і все ще не вважаю, що повністю досяг мети», — сказав колись великий Гете, і цілком мав рацію, адже знання літер ще не передбачає вміння швидко й глибоко читати.